Захист свободи віросповідання: позиція Європейського суду з прав людини

Свобода віросповідання є фундаментальною складовою першого покоління прав людини. Водночас, це право є одним з найбільш оспорюваних. У Великобританії, а також в інших державах Західної Європи та в ЄС в цілому, коли виникає питання про обмеження свободи віросповідання, Європейський Суд з прав людини (далі – «ЄСПЛ» або «Суд») є свого роду вартовим, який визначає межі свободи віросповідання в цих державах.

Водночас, позиція ЄСПЛ, як судового органу у більшості випадків, і особливо у випадку зі свободою релігії (віросповідання), є досить неоднозначною. І тут справа не лише у Європейській Конвенції з прав людини (далі по тексту - «ЄКПЛ»), а в самій техніці тлумачення, яка часто викликає заперечення навіть у найзапекліших експертів з прав людини.

Розглядаючи більшість справ, судді ЄСПЛ приділяють серйозне значення самому обмеженню, що встановлюється державою по відношенню до практики певної релігії у державі. Важливим для них є наслідки дотримання певних ритуалів у відповідності з нормами суспільної етики і моралі. При цьому, розглядаючи скаргу тієї чи іншої конфесії, судді не вважають за потрібне визначати релігію, права представників якої обмежують, щоб зрозуміти чому вони сповідуються або здійснюють певні дії відповідно до своїх догматів.

Однією з таких резонансних справ була справа Chappell v. the United Kingdom. Згідно з матеріалами цієї справи, представник громади британських друїдів оскаржив право британської держави заборонити Друїдській громаді проводити свої ритуали під час щорічного сонцестояння. Суд розглянувши доводи представника друїдів, постановив, що це не є порушенням їх свободи релігії, а лише виправданим обмеженням їх свободи релігії з боку держави. Разом з цим, суддя нічого не сказав щодо друїдизму, чи є вона релігією і якщо не є, то чи було б це виправданим обмеженням.

На думку Керолін Еванс, така поведінка суддів була навмисною, так як визначення того, що є релігією або вірою, стало справжньою проблемою для самих суддів, і тому вони вважають за краще не торкатися цього питання взагалі.

Така тенденція підтвердилася у справі X v. The United Kingdom. Згідно з матеріалами цієї справи, представник сикхської громади подав скаргу до ЄСПЛ, тому що був оштрафований правоохоронними органами близько двадцяти разів за відсутність шолома під час їзди на мотоциклі. Розглянувши його доводи, Суд постановив, що обмеження, накладені на нього були виправдані з міркувань безпеки. При цьому Суд не став брати до уваги той факт, що тюрбан є невід’ємною частиною його релігії і не носіння тюрбана є свого роду гріхом. Судді також проігнорували той факт, що носіння тюрбана, а також будь-якого іншого головного убору є важливим не тільки для сикхів, але і для інших релігійних меншин у Великобританії.

Парадоксально, що в майже аналогічних справах, судді тлумачили положення пункту 1 зовсім іншим чином. Згідно з матеріалами справи Kokkinakis v. Greece, особа була засуджена за порушення спокою, коли голосно викрикувала біля кінотеатру про гріховність перегляду еротичних фільмів. ЄСПЛ же прийняв рішення, що порушення спокою з його боку було виразом його свободи релігії. І тут як і раніше, суд не встановив, чи був публічний осуд перегляду фільмів частиною його релігії і чи не порушує це права інших людей.

Таким чином, очевидно, що судді не бажають приймати участі у складних для них дискусіях щодо статусу релігії. Однак, з іншого боку очевидно, що така практика є згубною для представників багатьох релігій, права яких порушені.

З іншої сторони, як вже підкреслювалося, свобода релігії відноситься до тієї категорії прав, які варто визначити перш ніж захищати. Звичайно ж цим займаються науковці, але вони не мають можливості захистити право на свободу релігії. Визначенням і захистом права мають займатися судді і саме суддям ЄСПЛ в цьому питанні відводиться центральна роль. Проте, як ми бачимо, судді ЄСПЛ намагаються триматися подалі від конкретного визначення свободи релігії. Судді віддають перевагу дослідженню, у таких випадках, тексту, а не самого духу Конвенції.

Ще більш неоднозначним видаються підходи ЄСПЛ щодо виправданого обмеження свободи релігії, право на яке визначено пунктом 1 статті 9 Європейської Конвенції з прав людини.

Виправдане обмеження свободи релігії – це занадто спрощене визначення суті пункту 1 статті 9 Конвенції. Саме обмеження релігії за будь-яких мотивів може призвести до зловживань з боку держав. Однак, позиція ЄСПЛ по відношенню до цієї проблематики виявилася досить незвичайною.

Так, в рішенні у справі Kokkinakis v. Greece, суддя Мартенс стверджував, що законодавство Греції, яке стосується прозелітизму, є дуже неоднозначним. На його думку, неоднозначність законодавства полягає у надто широкому визначенні прозелітизму, що є небезпечним.

Зокрема, стверджується, що положення законодавства у цій частині можуть бути використані як інструмент переслідування релігійних меншин. Суддя Мартенс зазначав: «Недоліки цього закону такі, що в атмосфері релігійної нетерпимості, Стаття 4 Закону за № 1363/1938 передбачає досконалий і небезпечний інструмент для придушення прав релігійних меншин. Історія показує, що закон дійсно використовувався у минулому для таких цілей, тоді як у цій справі таке використання зазначеного положення, м’яко кажучи, теж не виключено».

Більш того, суддя Мартенс жорстко розкритикував діяльність грецьких судів, стверджуючи, що їхня діяльність тільки заохочує зростання релігійної нетерпимості, а також що результат їхньої роботи йде на шкоду, а не на користь релігійним меншинам.

Разом з цим, у діяльності ЄСПЛ виявляється тенденція розглядати обмеження, які введені стосовно релігії в державах Західної Європи, особливо Великобританії у позитивному ключі, а в інших державах Європи, особливо східної Європи, у більш негативному ключі.

Як приклад можна навести справу Handyside v. The United Kingdom, де судді виправдали обмеження введене Великобританією, тому що воно було викликано, на їхню думку, необхідністю. Як і у випадку з грецьким прозелітизмом, держави можуть зловживати поняттям необхідності для того, щоб переслідувати релігійні меншини. Однак, у випадку з Великобританією, у ЄСПЛ була інша думка.

Зокрема, суд зазначив, що: «тоді як прикметник «необхідний» не є синонімом слова «indispensable», як і не має гнучкості таких виразів як «прийнятний», «простий», «корисний», «розумний», або «бажаний». Однак, на думку Суду, це завдання державної влади давати початкову оцінку реальності наростаючої соціальної потреби, яка витікає з поняття «необхідність» у цьому контексті.

Тут очевидно, що поняття «необхідність» буде використовуватися у будь-якому випадку, коли державі буде необхідно обмежити права певної релігійної конфесії чи деномінації. У цій ситуації тільки об’єктивне виправдання введення такого обмеження було б доречним, але у рішенні суду про це мова не йде. Йдеться тут про майже необмежене використання поняття «обмеження за необхідності».

Керолін Еванс зазначає, що «держави не можуть просто стверджувати, що їхні дії були необхідними для переслідування державних цілей, потрібно доказати, що вони переслідували законну мету».

Ця правомірна мета повинна відповідати суспільним інтересам, озвученим вище, тому що інакше це буде розцінюватися як зловживання.
Як би парадоксально це не звучало, але держава повинна і обмежувати і не обмежувати свободу релігії. Звичайно ж тут йдеться про певний баланс, але у питанні свободи релігії баланс є досить спірним.

Пункт 2 статті 9 Конвенції має фундаментальне значення для свободи віросповідання, тому що саме він визначає її межу. Зокрема, вимагається від держав, щоб вони довели, що обмеження, які вводяться, «передбачені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб».

Обмеження, передбачене законом. Справжнє обмеження викликає найбільшу кількість суперечок. Справа в тому, що в деяких випадках, сторони, які подають скарги, заперечують сам закон, який накладає обмеження на ту чи іншу свободу релігії.

У вже згаданій справі Kokkinakis v. Greece, позивачі оскаржували сам грецький закон, який накладав заборону на прозелітизм. На їхню думку він порушував свободу релігії, так як будь-яка релігія має на увазі прозелітизм. Але в даному випадку, судді ЄСПЛ намагаються вести себе нейтрально, вони не розглядають питання про відповідність закону, який обмежує свободу релігії, положенням Конвенції, а дають оцінку діям держави, які призвели або могли призвести до обмеження свободи релігії. На думку судді Петтіту грецький закон про прозелітизм є занадто широким і авторитарним. Висловлена думка судді вказує на причину обмеження свободи релігії і по суті суддя відмовився визнавати обмеження права на свободу віросповідання, яке було передбачене законом.

Суддя Мартенс наголосив, що звинувачення в прозелітизмі, висунуте проти пана Конаккіса порушує не тільки статтю 9 ЄКПЛ, а й статтю 7, у якій зазначено, що ніхто не може бути визнаним у скоєнні злочину, яке не було таким на момент вчинення певних дій. З цієї причини, він визнав зазначений закон деспотичним, так як в ньому дається визначення прозелітизму занадто неоднозначно.

Обмеження, необхідні в демократичному суспільстві. Прикладом цього є справа Wingrove v. the United Kingdom, де суд зазначив, що обмеження вводяться у демократичному суспільстві, якщо вони є необхідними для запобігання шкоди представникам інших релігій. При цьому було відзначено, що поняття шкоди, яка спричиняється представником однієї релігії внаслідок виконання своїх релігійних зобов’язань або через здійснення свого права на свободу релігії, може відрізнятися від випадку до випадку і в залежності від місця, де воно відбувається.

Проблематичність такого обмеження визнається і самими суддями. Так, наприклад, у справі Otto-Preminger-Institut v. Austria, суд постановив, що «неможливо розпізнати єдину концепцію важливості релігії в суспільстві по всій Європі ... навіть всередині однієї держави ці концепції можуть відрізнятися».

Розуміючи ці складнощі, судді ЄСПЛ застосовують тест пропорційності. Цей тест дозволяє встановити чи є обмеження, яке введене державою, необхідним у демократичному суспільстві. Тест пропорційності проводиться за допомогою визначення шкоди, яка була заподіяна введенням обмеження державою, представнику релігії, який заявляє про порушення свого права на свободу релігії і шляхом визначення чи відповідає таке обмеження правомірним цілям, які переслідуються державою. Іншими словами, якщо держава вводить обмеження і обґрунтовує його необхідністю у демократичному суспільстві, судді повинні будуть проаналізувати наскільки воно було шкідливим для представника релігії або конфесії, права якої обмежуються.

Обмеження в інтересах громадської безпеки та охорони громадського порядку. У справі Omkaranda and the Divine Light Zentrum v. Switzerland Суд визнав правомірним позбавлення волі лідера релігійної групи, яка здійснювала насильницькі дії по відношенню до інших осіб. Або ж справа X. v. The United Kingdom, в якій Суд також визнав правомірним позбавлення волі групи осіб, які закликали до дезертирства, вбивства армійських офіцерів і постачання зброї Ірландській Республіканській армії.

Судова практика засвідчує, що зазначені обмеження застосовуються у спірних випадках. Так, наприклад, згідно з матеріалами справи Platform Arzte v. Austria, держава обмежила права католиків, які вступили у силове протистояння із соціалістами з приводу відстоювання тими права на аборт. Тут стає ясно, що кожна з груп виступає за свої ідеї, які не є кримінально караними, однак метод яким вони доводять або демонструють правомочність ідей кваліфікується як злочинний.

У справі X. v. Austria, заявник, який сповідує буддизм, заявив, що тюремна влада обмежила його свободу віросповідання, не давши йому відростити бороду і не давши йому медитувати. У цій справі, Європейський суд з прав людини справедливо зазначив, що обмеження не підпадає під пункт 2 статті 9 ЄКПЛ, тому що виконання цих релігійних зобов’язань не становить небезпеку для громадського порядку, у тому числі при відбуванні покарання. З огляду на те, що заявник був єдиним ув’язненим, який носив бороду, а носіння бороди, на думку тюремної влади не дозволяє впізнати його серед інших в’язнів, цей аргумент був визнаний судом неприйнятним.

Обмеження для охорони здоров’я. На відміну від попереднього обмеження, обмеження свободи релігії у цілях охорони здоров'я в більшості випадків піднімає дуже спірні моменти. Самою резонансною такою справою і стала справа Hoffman v. Austria. Згідно з матеріалами цієї справи, заявник подав скаргу до ЄСПЛ, звинувачуючи державу в тому, що вона примусово змусила переливати кров його дитині, тоді як відповідно до його релігійних переконань ( він був Свідком Ієгови ) переливання крові було заборонено. Дивним чином, ЄСПЛ прийняв сторону матері, вважаючи, що примус всупереч релігійним переконанням, є втручанням в особисте життя.

У колективній скарзі в справі Seven Individuals v. Sweden, заявники стверджували, що закон держави, який забороняє карати їхніх дітей порушує свободу релігії, тому що відповідно до Біблії батьки мають право карати неслухняних дітей, застосовуючи фізичну силу. У цій справі суд вказав на грань, яка існує між невтручанням в особисте життя сімей і необхідністю захисту державою більш вразливих і слабких верств суспільства. Суд постановив, що сам закон є втручанням в особисте життя, але обмеження свободи релігії у цьому випадку є правомочним, тому що воно покликане захистити здоров’я дітей.

Обмеження для охорони моральності. У справі Jonston v. Ireland, заявник, який був протестантом з Ірландії, поскаржився в ЄСПЛ на закон Ірландії про заборону розлучення, який був введений відповідно до догмату Католицької церкви про неприпустимість розлучень. На думку заявника, такий закон порушує його свободу релігії. Суд підтримав не заявника, а державу. На думку суду, скарга заявника не підпадала під дії статті 9 Конвенції.

Подібний прецедент може використовуватися в авторитарних державах, проте привертає увагу той факт, що,зокрема, в ісламських державах право на розлучення або шлюб представника не мусульманської релігійної громади є його особистим правом і мусульманське право не дозволяє в це втручатися. Це стосується не тільки ісламських держав, але й тих християнських держав, де церковне право має перевагу.

Отже, практика Європейського суду з прав людини засвідчує, що вирішення справ стосовно захисту права на свободу віросповідання є надскладним і має враховувати усі чутливі та найбільш важливі аспекти релігійної свободи поряд із особливостями інших невід’ємних прав людини та вирішення цих питань у національному законодавстві.